Безпритульні, або Люди з "паралельного виміру"

У сонячний, тихий і морозний ранок перехожі, що поспішали чи то на роботу, чи то за покупками до магазину, з острахом оглядалися на нерухому фігуру, що розпласталася на прим’ятому снігу.

Голова незнайомця була накрита брудним шматком поліетилену, а поруч валялася напіврозкрита сумка з нехитрими пожитками. Місто кудись поспішало, а він лежав сам-один, долілиць, широко розкинувши руки. Немов благав когось невидимого про допомогу і водночас марно намагався захиститися від біди. Та, видно, сподівався даремно. Очікувана допомога так і не надійшла. Безжальний мороз звів судомами давно не миті пальці небіжчика, холод переповнив стражденне тіло, а зболена стражданнями душа відлетіла геть... Чоловік не зміг знайти собі прихистку на ніч...

Проте він не завжди був таким, як в останні роки свого життя. Втративши роботу на заводі, що вже давно не працював, він, як сказали перехожі, котрі впізнали в небіжчикові свого колишнього сусіду, почав пити. І промишляв тим, що збирав порожні пляшки й макулатуру, здаючи їх за копійки. З дружиною розлучився, а хвора матір померла кілька років тому. Після похорону матері запив іще більше. І знайшлися "добрі люди", які не залишили його в біді самого. Місяць, день у день, приносили і випити, й закусити. Співчували горю щиро, і так само по-дружньому попросили підписати якісь документи. Він підписав – не задумуючись. Чого не зробиш для справжніх друзів.

А вже наступного дня прийшли хазяї його, тепер уже колишньої, квартири – і він опинився на вулиці. Хтось зробив непогану оборудку на людському горі, а трагічна необачність коштувала нашому героєві життя... Цей загиблий безіменний чоловік також був людиною і жив увесь час серед нас, тільки в "паралельному вимірі", але закореніле у своєму лицемірстві суспільство намагається не помічати "диких людей". Зранку до вечора ці люди риються в контейнерах зі сміттям, нишпорять по парках і скверах у пошуках пляшок, намагаючись знайти бодай шматок хліба, а ми, проходячи повз, мовчки відводимо очі.

Вони покірно замерзають на наших з вами вулицях, та ми робимо вигляд, що це нас зовсім не обходить. Вони безнадійно борсаються в цьому житті, намагаючись вижити. Їхній "паралельний світ", перетинаючись мимоволі з нашим, обдає нестерпним смородом давно немитих тіл. А у вицвілих очах – безнадійна туга за втраченим перемішується з болем згаслих надій. Хтось колись назвав їх "бомжами". Але вони не що інше, як хвороба суспільства. У здоровому суспільстві такого немає і не повинно бути. За роки "бомжування" їхні, ослаблені постійним недоїданням, тіла перетворюються на висохлі мощі, обличчя пом’яті та одутлі від алкоголю, а справжній вік часто неможливо визначити через хвороби та постійні поневіряння.

Можливо, за останні роки ми так очерствіли й огрубіли душею, що на тлі загального колапсу суспільства чиїсь абстрактні долі і страждання вже не видаються чимось вагомим і суттєвим. А нескінченне коло щоденного виживання змушує забути про елементарне людське співчуття до собі подібних. Як правило, для безпритульних найважчі часи настають, коли температура повітря на вулицях опускається нижче позначки нуля. На жаль, в Україні (як і в Центральній і Східній Європі в цілому) демократія і капіталізм нерідко крокують пліч-о-пліч з бездомністю і безпритульністю. У нас в Україні кількість осіб без визначеного місця проживання щороку дедалі збільшується. Нині ж ця проблема набуває таких масштабів, що без цільової державної підтримки її вже не вирішити.

Свого часу значна кількість безпритульних перебувала у різного типу державних установах. Це або ті, що виросли в сиротинцях, а особливо багато тих, хто відсидів у в’язницях. Здається, суть проблеми полягає ще й у тому, що людям не допомагають переходити від життя в державних установах до нормального життя в суспільстві. Можливо, тут варто звернути увагу на успішний досвід Великої Британії: у Лондоні створено Спеціальні бригади захисту здоров’я, які розшукують безпритульних, щоб надати їм посильну допомогу. Ці бригади мають повноваження надавати негайну допомогу безпритульним, наркоманам, алкоголікам та особам із психічними відхиленнями і працюють на лондонських вулицях після опівночі. Їхнім завданням є негайно забезпечувати місця в нарко-клініках чи в психіатричних лікарнях для тих, хто цього потребує. Акценти допомоги робляться на наданні більшої підтримки молодим людям, які виходять із в’язниці, психічної лікарні або ж залишають військову службу. Координуванню підлягає праця організацій, що роздають суп та одяг безпритульним. Крім того, контактні групи виходять з конкретними проблемами безпритульних на потрібні їм служби, здатні їх розв’язати.

Проблема безпритульних в Україні, поза сумнівом, має бути терміново взята під контроль держави, а громадські організації та соціальні фундації зможуть надавати суттєву допомогу у її вирішенні. Бо якщо наша держава є справді цивілізованою, то на наших вулицях не має бути "диких людей", кинутих напризволяще суспільством. Лише коли людина в теплі, в затишку, в безпеці й сита, з нею можна говорити про можливість життя поза вулицею. Суспільство має піклуватися про долю своїх громадян, не давати їм опускатися на соціальне дно. А ми всі мусимо пам’ятати, що ті, хто "впав", є нашими співгромадянами, вони мають право очікувати на те, що ми врешті-решт подамо їм руку братньої допомоги.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати